Сфера комунікацій цікавили мене ще у школі. Я читала про те, як вправне спілкування покращує стосунки з батьками, друзями та колегами. Цікавилась, тому що в дитинстві  була сором'язливою. Коли в 2010 році мама відправила мене, до літнього табору в Криму, я злякалася. Далі Києва я ніколи не була, а тут – самостійна подорож, незнайоме місто на морі. Я боялась спілкування з незнайомцями. Тому прибувши, кілька разів на день дзвонила мамі, благаючи забрати додому. Мама була невблаганною, і тому мені довелося адаптуватися. За кілька днів я подолала страх спілкування, з незнайомці стали цікавими та доброзичливими. Тоді я зрозуміла, що хочу пов'язати своє майбутнє зі сферою, де є багато спілкування.

Після інституту, комунікації перестали бути модними. Наступив тренд штучного інтелекту і смарт технологій, які пишуть листи, грають в шахи та керують машинами. Навколо переконували мене, що це замінить піарника, тому професія має бути надійною. Наприклад, айтішник або спеціалістом по роботі з нейромережами.

Штучний інтелект  дійсно робить життя людей простішими. Але я була переконана, що  живе спілкування — це те, що під силу тільки людині. І коли я розпочала роботу у піар-агентстві, то зрозуміла, що не помилилася. Скільки книжок не читай, скільки не спілкуйся з GPT-чатом, тільки живе спілкування з професіоналами та досвід дозволять зрозуміти, як це працює на практиці.

Мені пощастило. Моїм керівником і наставником стала людина яка давно працює у піар-індустрії. Вона допомогла мені зрозуміти суть та інструментарій PR-ру, те чим він відрізняється від реклами і чому зв'язки з громадськістю — націлені на побудову взаєморозуміння та довіри, а не на продажі. Мені дали рекомендації про те, як ШІ зможе мені допомогти в роботі. Допомогти, але не вирішити за мене! 

А ще я отримала пораду: «Працюй так, ніби сидиш біля моря або в гарному лісі, де спокійно і гармонійно». Порада виявилась слушною, бо піар — це не тільки комунікація, а й і стрес.

Через місяць мені випала нагода самостійно працювати "в полі", тобто на події, який ми організовували в одному з  містечок на півдні України. “В комунікаціях я наче риба в воді”, думала я про себе. Та й ми підготувались – був написаний сценарій, пресреліз, проінструктовані учасники. Все продумано до дрібниць. 

І ось я на місці, підготовка до відкриття у розпалі у мене все під контролем, моє внутрішнє напруження спадає, аж раптом отримую смс від фотографа: «Я не прийду». Серце опустилось у п'яти. Фотографа не буде! Що ж робити із ілюстраціями для публікацій та, соціальних мереж?! Адже якщо немає картинки з події, вважай, що її і не було. Моє серце шалено билося, проте я намагалась уникнути кризи. 

Обговоривши із колегами і партнерами можливі варіанти дій, я знайшла ще одного фотографа та паралельно зробила десяток фотографій на свій смартфон, щоб не пропустити важливі моменти. Зрештою саме ці знімки були використані у соціальних мережах. Але що б зробив на моєму місці штучний інтелект? Чи зміг би він оперативно реагувати і уникнути провалу? Сумніваюся. 

Повертаючись із відрядження до Києва, я думала про те, що штучний інтелект – це хороший помічник, але не тренер. А  комунікації – навик який можна розвивати тільки у взаємодії із іншими, як тоді в дитинстві чи зараз на події.